Міжнародна олімпіада з основ наук


Оргкомітет Олімпіади по основах наук:
Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна»
Тел.:     (097) 431 30 17
e-mail: interolimpua@gmail.com

Левко Григорович Лук’яненко

Iсторія України

Левко́ Григо́рьевич Лукья́ненко - украинский диссидент и правозащитник, политический и государственный деятель, Герой Украины (2005). Лауреат Национальной премии Украины имени Тараса Шевченко (2016).

Левко Лук’яненко

Видатний діяч українського національного руху, один з організаторів Української робітничо-селянської спілки (УРСС), член-засновник Української Гельсінкської Групи (УГГ), голова Української Гельсінкської Спілки (УГС), засновник та голова Української республіканської партії (УРП).

Засуджений у 1962 році до смертної кари, він перебував у камері смертників 72 дні й кожної миті очікував розстрілу. Його вирок врешті змінили: життя обміняли на 15 років ув’язнення. Але навіть побувавши за півкроку до смерті, Левко Лук’яненко не зрікся своїх переконань і не змінив свого способу життя. Він і далі провадив активну підпільну роботу, писав програми підпільних організацій, згуртовував навколо себе людей. Загалом Левко Лук’яненко провів 27 років в радянських тюрмах та концтаборах.

Народився 24 серпня 1928 року у селі Хрипівка, Городнянського району, Чернігівської області у селянській родині, в сім'ї Грицька і Наталки Лук’яненків першим з чотирьох дітей: трьох синів (Левко, Віктор, Олександр) і однієї доньки (Зіни).

Наприкінці 1944 року його відправили з Хрипівської школи до Городнянського райвійськкомату для двотижневого військового вишколу, звідки забрали до лав Червоної Армії, незважаючи на вік, бо не зміг надати довідку про рік свого народження. Через чотири роки за чергового перепису записався 1927 роком, щоб мати підстави для демобілізації. Служив кілька місяців у Житомирі, а потім у Києві. З жовтня 1945 року служив в Австрії, потім – на Кавказі в містах Орджонікідзе, Нахічевань. Був командиром мотоциклетного взводу.

З раннього дитинства багато читав, задумувався над тим, як сильно пригнічений український народ. Прочитав двотомну історію дипломатії і вирішив для себе, що нема нічого важливішого понад національні інтереси.

Після поїздки у відпустку додому в 1950 р., де побачив нужду, приниження, Лук’яненко дійшов висновку, що треба боротися за незалежну Україну і цьому слід присвятити життя. Для досягнення цієї мети необхідно дійти до вершин влади в державі, а оскільки влада зосереджена в руках партії, то треба просуватися по партійній лінії. Необхідно здобути вищу освіту. 1951-1953 вступив у комсомол, у партію.

У 1953 році закінчив вечірню офіцерську школу та вступив на юридичний факультет Московського державного університету імені М.В.Ломоносова. 1954 року одружився. Вів активне громадське життя.

До 1956 зрозумів, що обраний ним шлях помилковий, призупинив свою громадську діяльність і вирішив з 1957 орієнтуватися на підпільну боротьбу.

У вересні 1958 року за розподілом був спрямований штатним пропагандистом райкому партії в Радехівський район Львівської області, де й поселився з дружиною. Згодом працював інструктором Глинянського райкому партії Львівської області. Робота була пов’язана з постійними поїздками по селах району. Він бачив, як людей заганяли в колгоспи, знищували цілі хутори. Разом зі Степаном Віруном і Василем Луцьківим вирішили створити підпільну партію Українська Робітничо-Селянська Спілка (УРСС) і боротися за незалежну Україну. У середині 1959 року, щоб мати більше вільного часу, з райкому перевівся адвокатом Глинянської юридичної консультації. Тут він знайшов однодумців І.Кандибу та А.Любовича. 7 листопада 1960 року у Львові відбулася перша, організаційна зустріч, на якій обговорили програму. Оскільки програма була дуже жорстка і гостра, вирішили її знищити, а до наступної зустрічі, яка мала відбутися 22 січня 1961 року, доручили Лук’яненку скласти нову, м’якшу. Але 21 січня 1961 року були заарештовані І.Кандиба, С.Вірун, В.Луцьків, А.Любович і Л.Лук’яненко. Пізніше заарештували І.Кіпиша та І.Боровницького.

У травні 1961 року Львівський обласний суд засудив Лук’яненко до розстрілу за ст. 56 ч. 1 і 64 КК УРСР. Звинувачення було побудоване на першому проекті програми УРСС. Винуватили в тому, що він «з 1957 виношував ідею відриву УРСР від СРСР, підривав авторитет КПРС, зводив наклепи на теорію марксизму-ленінізму». Через 72 доби Верховний Суд замінив розстріл 15-ма роками позбавлення волі. Інші дістали терміни від 10 до 15 років позбавлення волі. Кару відбував у Мордовії в таборі суворого режиму ЖХ 385/7, з 1967 року три роки у Владимирській тюрмі, потім знову в Мордовії. У 1966 році в Мордовські табори прибувала нова генерація політв’язнів – шестидесятників. Вони вели боротьбу з адміністрацією таборів за фактами грубого порушення законодавства і прав в’язнів. Дані про цю боротьбу стали відомі світовій громадськості. Лук’яненко брав в цій боротьбі активну участь. Щоб посилити ізоляцію, 500 найактивніших політв’язнів перевели у табір ВС-389/36 села Кучино Чусовського району Пермської області. У 1974 році за організацію страйку Чусовський районний суд засудив трьох ініціаторів, у тому числі Лук’яненка, до тюремного ув’язнення у Владимирській тюрмі. До кінця терміну залишалося менше двох років, то щоб легше було слідкувати за Лук’яненком на волі, КДБ разом з адміністрацією тюрми спрямував його на експертизу до психлікарні. Виписали з діагнозом «іпохондричний синдром» і визнали інвалідом ІІ-ї групи. 10 грудня 1975 року, у день прав людини, разом з іншими політв’язнями оголосив голодування. Саме в цей день його вивезли в Чернігівську тюрму, де утримували до закінчення терміну. Після звільнення взяли на рік під адміністративний нагляд.

Оселився у Чернігові. Улаштуватися на роботу за фахом не міг. Пішов електриком в обласну дитячу лікарню. 9 листопада 1976 року, на пропозицію Миколи Руденко, увійшов до складу Української Гельсінкської групи (УГГ). Лук’яненко пише звернення до Бєлградської наради 35 країн з приводу дискримінації українців, зокрема, права на еміграцію. Виступив на захист художника П.Рубана, написав статтю «Зупиніть кривосуддя!». Радіо «Свобода» передало його нарис «Рік свободи».

12 грудня 1977 року Левко Лук’яненко був знову заарештований. Розуміючи, що його чекає в майбутньому, оголосив голодування, відмовився давати свідчення, також відмовився від громадянства. 17-20 червня 1978 року Лук’яненко засуджений Чернігівським обласним судом за ст. 62 ч. 2 КК УРСР до 10 років позбавлення волі і 5 років заслання та визнаний особливо небезпечним рецидивістом. Відбував покарання в таборі особливо суворого режиму в селі Сосновка в Мордовії. Разом з іншими політв’язнями продовжував боротьбу, готував і передавав на Захід інформацію. У лютому 1980 року всіх в’язнів особливого режиму, в тому числі Лук’яненка, переводять у спеціально збудовану тюрму в селі Кучино Пермської області. 13 грудня 1986 року Лук’яненко з Кучино перевозять у Пермську пересильну тюрму, а звідти в Чернігівську, де з ним понад місяць «працював» слідчий КДБ. Повернули в Кучино. 8 грудня 1987 року етапували на заслання до села Березівка Парабельського району Томської області.

У березні 1988 року заочно обраний головою відновленої УГГ, яка діє як Українська Гельсінкська Спілка (УГС). 23 квітня 1988 року йому запропонували виїхати за кордон, та він відмовився, бо бачив, що ситуація в країні змінюється, вимальовується перспектива створення політичної партії. Указом Президії Верховної Ради від 30 листопада 1988 року Левко Лук’яненко був помилуваний та звільнений із заслання. На початку 1989 року він повернувся до України.

У квітні 1990 року на установчому з`їзді УГС обраний головою створеної на її базі Української республіканської партії (УРП). У березні 1990 року Левко Лук’яненко був обраний депутатом Верховної Ради України І скликання від Залізничного виборчого округу №196 (Івано-Франківська область). Був членом комісії з питань законодавства і законності, членом Конституційної комісії, заступником голови Народної Ради. Левко Лук’яненко – автор Акта про незалежність України від 24 серпня 1991 року.

1 грудня 1991 року балотувався на посаду Президента України, але програв, набравши 1 432 556 голосів, або 4,49% (3-й результат з 6 претендентів). 18 червня 1992 року склав повноваження депутата і залишив посаду голови УРП у зв’язку з призначенням Надзвичайним і Повноважним послом України в Канаді. У листопаді 1993 року через незгоду з політикою уряду України подав у відставку і повернувся в Україну. З листопада 1993 по червень 1994 року – голова передвиборного демократичного об’єднання «Україна». З травня 1992 року – почесний голова УРП.

У 1994 році обраний депутатом Верховної Ради України ІІ скликання від Нововолинського виборчого округу № 68 (Волинська область). Член Комітету законодавчого забезпечення свободи слова та засобів масової інформації. Член групи «Державність» (до 06.1996). У 1998 році балотувався до Верховної Ради України від виборчого блоку «Національний фронт» (№ 1 у виборчому списку), але до парламенту не пройшов. З 1998 року голова Української асоціації дослідників голодоморів в Україні. Колишній президент Української ланки Всесвітньої ліги за свободу та демократію; член спеціальної ради «Громадської ініціативи «Форум національного порятунку» (з 02.2001); член редакційної комісії, представник Громадянського Комітету захисту Конституції «Україна без Кучми» для ведення переговорів з представниками режиму (з 02.2001).

У 2002 році обраний депутатом Верховної Ради України ІV скликання від блоку Юлії Тимошенко (№ 5 у виборчому списку). Член фракції Блоку Ю.Тимошенко (з 05.2002). Член Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони (з 06.2002), член Тимчасової спеціальної комісії Верховної Ради України для аналізу стану справ у Збройних Силах України, ходу їх реформування, узагальнення проблем, які є у цій сфері. Член групи з міжпарламентських зв’язків з Королівством Малайзія. Голова Комісії при Президентові України у питаннях помилування (04.2005-09.2008).

Указом Президента України Віктора Ющенко № 665/2005 від 19 квітня 2005 року за незламну волю, громадянську мужність і самовідданість у відстоюванні ідеалів свободи і демократії, визначний особистий внесок у становлення і розвиток незалежної Української держави народному депутату України Левку Григоровичу Лук’яненко присвоєно звання Герой України з врученням ордена Держави.

У 2006 році обраний депутатом Верховної Ради України ІV скликання від блоку Юлії Тимошенко (№ 6 у виборчому списку). Голова підкомітету з питань жертв політичних репресій Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин (з 07.2006), член фракції «Блоку Юлії Тимошенко» (з 05.2006). 15 червня 2007 року склав депутатські повноваження і відмовився від висування на позачергових виборах-2007, пославшись на поважний вік.

Академік Академії наук вищої школи України (АНВШУ, 2001). Почесний доктор права Альбертського університету (1993, Канада). Нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня (22.11.2007, за активність і наполегливість у донесенні до світової спільноти правди про голодомори в Україні у XX столітті, багаторічну плідну громадсько-політичну діяльність), Почесною відзнакою Президента України (орден «За заслуги» ІІІ ступеня, 1992); медаллю імені Святого Володимира «Борцям за волю України» (1991, СКВУ).

Автор книг: «Що далі?» (1989), «Сповідь у камері смертників» (1991), «За Україну, за її волю…» (1991), «Вірую в Бога і в Україну» (1991), «Не дам загинуть Україні!» (1994), «Народження нової ери» (1997), «У країні кленового листка» (1998), «Національна ідея і національна воля» (2008), «Незнищенність» (2008), «Де ти, доле України?» (2011), п’ятитомник «З часів неволі» (2005-2013), численних статей.

Другие учёные проекта

Стивен Уильям Хокинг
Англійська мова